Історико-теоретичний аналіз відношення суспільства до осіб з комплексними порушеннями

Педагогіка і освіта » Логопедична робота з дітьми з комплексними порушеннями в умовах центру соціальної реабілітації » Історико-теоретичний аналіз відношення суспільства до осіб з комплексними порушеннями

Сторінка 3

Термін «стигматизація» походить із соціології і означає таврування особи через її інакшість. Зокрема, поняття «стигма» використовують для позначення якості, яка надає якусь ганебну властивість індивіду, причому характер цієї якості визначається не самою якістю, а ставленням до ситуації. Розрізняють три різновиди стигми: пов'язаної з фізичною вадою; недоліки індивідуального характеру (слабка воля, неконтрольовані пристрасті, спроби суїциду, розумовий розлад, схильність до алкоголю, наркотиків); родова стигма, пов'язана із расовою, національною та релігійною належністю, яка охоплює всіх членів сім'ї. Явище стигматизації осіб з комплексними порушеннями проявляється в систематичному нехтуванні з боку оточуючих їхніми людськими правами, зневажливому або принизливому ставленні, часто побіжному, ніби неусвідомленому визнанні «нормальним» поміщення їх в інтернатні заклади, позбавленні власності, а також у присвоєнні ярлика «другорядності». Ці проблеми раз-у-раз нагадують про себе при спробах влаштувати дитину у садочок (необхідно проходити комісію), при вступі в школу (дитина «не підлягає» навчанню), при намаганні отримати путівку в санаторій («психіатричний» діагноз є протипоказанням до перебування в санаторіях і будинках відпочинку), при отриманні паспорта (вимагають підписатись на першій сторінці), при вирішенні майнових питань, самостійного проживання, подорожей (недієздатність), при бажанні налагодити стосунки чи тим більше створити сім'ю (невизнання права на інтимні стосунки) тощо. У всіх цих різних прикладах стигми можна знайти однакові риси: індивід, який міг би легко брати участь у звичайній соціальній взаємодії, володіє певною особливістю, яка нав'язливо привертає до себе увагу і тим самим він перекриває шлях виявленню інших своїх якостей. Тобто обмежені можливості індивіда розглядаються у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її хворобою.

Всі проблеми інваліда — наслідок патології здоров'я. Він має пристосовуватися до світу «нормальних» людей. І тоді завданням соціальної реабілітації є адаптація інвалідів у суспільство здорових людей, а основним її змістом — забезпечення соціального захисту, який органи влади, до речі, розуміють досить обмежено. Проте, у постіндустріальному періоді виділяють стадію інформаційного суспільства (Ю. Хаяши, Д. Белл). Останнє особливо важливо, адже саме інформаційне суспільство у наші часи спонукає до появи «постнекласичної особистісно центрованої фази» розвитку відношення держави до осіб з інвалідністю. Загальносвітові тенденції охоплювали усвідомлення необхідності надання інвалідам рівних можливостей і прав зі здоровими людьми, інтеграції їх у життя всього суспільства. Від богоділень і резервацій для інвалідів до державних науково-обгрунтованих програм їх реабілітації — ось шлях, який врешті привів до створення нової моделі інвалідності — соціальної, де проблема фізичних, сенсорних чи ментальних обмежень людини розглядається насамперед як соціальна.

У соціальній моделі в центрі уваги перебуває взаємозв'язок між людиною і навколишнім середовищем (у тому числі і соціальним). Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична організація, «бар'єрна інфраструктура» тощо), в яких живе і працює людина з ослабленим здоров'ям, звужують можливості її самореалізації, тобто інваліди розглядаються скоріш як пригноблена група, ніж як аномальна.

Сутність проблеми інвалідності — в нерівності можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід'ємних людських прав. Ці фактори впливають на розвитку системи реабілітування осіб з обмеженнями життєдіяльності: наявність та зміст реабілітаційної парадигми, моделей і теорії реабілітування; культурію-освітнє наповнення процесу соціального інтегрування та реабілітування; нормативно-правова та економічна основи форм та змісту державних та недержавних систем реабілітування різних рівнів та інші параметри. Проте, провідним узагальнюючим фактором впливу зовнішніх чинників на еволюцію реабілітаційної парадигми є освітній фактор.

Міжнародна практика свідчить, що з 60-70-х років ХХ-го століття фахівці починають ставити під сумнів корисність медичної моделі, як вузькоспеціалізованого біомедичного підходу, коли більшість часу та зусиль приділялось вивченню патології клієнта. Стало очевидним, що соціальне оточення також слугує чинником виникнення проблем клієнта, більше того соціальна ізоляція людей з проблемами фізичного та психічного здоров'я призводить до соціально-психологічної дезадаптації.

У 1960-1990-х роках практична соціальна робота в багатьох країнах переорієнтувалась на біопсихосоціальний підхід, який спирався на концепцію «людина в оточенні» і вимагав удосконалення вирішення проблем людьми в їхньому соціальному середовищі для досягнення кращого узгодження потреб людини та характеристик її оточення. Цей підхід проголошує розуміння психофызичних порушень не як хвороби і не як затримки біологічних, генетичних і метаболічних процесів. Адже наявність вказаною діагнозу не заважає розвитку, досягненню потреб і цілей, що мають цінність для людини. Залучення і активізація підтримки навколишнього середовища сприяє соціанальному функціонуванню людини та допомагає набути навичок для подолання соціальних бар'єрів. У світовій освітній політиці визначилося кілька підходів до надання освіти дітям з обмеженими можливостями здоров’я. Люди із будь-якими порушеннями потребують добре організованої допомоги, орієнтованої на реалізацію наявного інтелектуального потенціалу і спрямованої на досягнення максимальної соціальної інтеграції у суспільство. Завдання складне і його виконання потребує залучення бага­ьох фахівців та спеціальної організації життя тих, хто опікує таку людину. Основні з них: мейнстримінг, інтеграція, інклюзія. Варто зазначити, що ці терміни у зарубіжній практиці використовуються як близькі, але не тотожні.

Страницы: 1 2 3 4

Нове про педагогіку:

Комплексно-цільова програма щодо вдосконалення організації науково-дослідницької роботи старшокласників: її зміст і структура
Проблема: недостатній рівень управлінської діяльності щодо організації науково-дослідницької роботи з учнями. Бажаний результат: вдосконалення системи організаційно-педагогічного забезпечення та підт ...

Проблемні ситуації: поняття і типи, способи і правила створення
Незалежно вибору методу викладу матеріалу і організації учбового процесу, в основі при проблемному навчанні лежить послідовне і цілеспрямоване створення проблемних ситуацій, мобілізуючих увага і акти ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com