Історико-теоретичний аналіз відношення суспільства до осіб з комплексними порушеннями

Педагогіка і освіта » Логопедична робота з дітьми з комплексними порушеннями в умовах центру соціальної реабілітації » Історико-теоретичний аналіз відношення суспільства до осіб з комплексними порушеннями

Сторінка 1

Питання відновлення здоров'я та соціальної адаптації осіб з обмеженнями життєдіяльності виникли у людства з моменту усвідомлення проблеми конфлікту між стійкими вадами здоров'я та активною участю людини у соціальному житті. З найдавніших часів первіснообщинних форм соціального устрою члени роду усвідомлювали, що обмеження життєдіяльності, які виникають через хворобу, каліцтво чи ускладнені пологи, не є особистою проблемою їх нещасних одноплемінників, а питанням виживання та подальшого функціонування усього племені — тобто, проблемою соціально-економічною. За таких умов взаємодія особи з інвалідністю та суспільства (держави) — їх навчання, працевлаштування, вирішення питань спадкоємності нащадка з порушеннями психофізичного розвитку тощо були необхідними й всі ці явища, врешті-решт, є елементами реабілітування, що складають реабілітаційну дійсність.

Реабілітація (від латин. rehabilitas — відновлення придатності, здібності) — система медико-педагогічних заходів, спрямованих на включення аномальної дитини в соціальне середовище, залучення до суспільного життя і праці на рівні його можливостей. Реабілітація здійснюється за допомогою медичних засобів, спрямованих на усунення або пом'якшення дефектів розвитку, а також спеціального навчання, виховання й професійної підготовки. Завдання реабілітації вирішуються в системі спеціальних коректувально-виховних установ для різних категорій аномальних дітей де особливості організації навчального процесу визначаються специфікою аномального розвитку.

У різні історичні епохи ця проблема розв'язувалася членами громад та їх лідерами по-різному, але так чи інакше ми пов'язуємо її з питанням реабілітування особи з інвалідністю, у якій би примітивній чи розвинутій формі це реабілітування не здійснювалося. Проте, її онтологічні засади, структура явищ і процесів багато у чому пов'язуються із освітньою (педагогічною) реальністю. Характерним для сучасного періоду є розуміння дитини як найвищої цінності й необхідності створення умов для її особистісного становлення та соціалізації, проте історико-теоретичний аналіз образу дитини в культурі й масовій свідомості свідчить про різні стилі відношення у суспільстві та сім’ї до дітей. У дослідженнях Н.В. Гавриш історико-культурного аспекту дається огляд змінної позиції відношення людства до дітей й дитинства в цілому, яка засвідчує, що на кожному з історичних етапів розвитку суспільство намагалося знаходити відповідні часу способи взаємодії з дітьми, форми співпраці, створювати умови, визначати найбільш ефективні засоби впливу на їхній розвиток . Сьогодні образ дитини має принаймні два виміри: якою вона повинна бути від природи — від Бога і якою повинна стати в результаті навчання, виховання та інших соціалізуючих впливів.

Для первинного суспільства нормою було подвійне ставлення до дітей. Розповсюдженим був інфантицид — убивство дітей, зокрема вірогідність інфантициду у спільнотах мисливців та рибалок була майже в сім разів вищою, ніж у скотарських чи землеробських племен. Убивали немовлят, яких уважали фізично або психічно неповноцінними. Тоді важливим був матеріальний фактор, можливість сім’ї забезпечити життя дитини, а коли батьки не могли прогодувати дитину, вони її вбивали. Дитина в буквальному розумінні цього слова належала батькам як власність. Право розпоряджатися життям дитини було відібрано в батьків лише в кінці IV ст. н. е. — дітовбивство стало розцінюватися законом як убивство. У середні віки, як і в античні, становище дітей залишалося тяжким. Переважали такі стилі ставлення до дитини, як «відчуження» і «амбівалентність». При стилі відчуженого ставлення до дитини вже визнається наявність у дитини душі. При цьому сильно розвинутий такий механізм психологічного захисту як проекція — дитина вважається злом. У цей період з’являються годувальниці. Практикується виховання в чужій родині, у монастирі. Атмосфера в сім’ї — емоційно-байдужа та сувора.

За «амбівалентного стилю» (XIV-XVII ст.) дитина допускається до емоційного життя батьків, її починають оточувати увагою, але в самостійному духовному існуванні відмовляють. Характерна амбівалентність образу дитинства. Немовля –– одночасно символ непорочності й втілення зла. А головне, це істота, у якої відсутній розум. Ціла низка причин ускладнювала формування стійкого позитивного ставлення до дітей, серед яких народжуваність і смертність були високими. У результаті поганого та необережного догляду в XVII-XVIII ст. у країнах Західної Європи помирало до третини немовлят, а до 20 років доживало менше половини.

Фаталізм та смиренність за цих умов були природними, а байдужість, з якою батьки ставилися до смерті своїх дітей, була проявом психологічного захисту, реакцією на те, що відбувалося занадто часто. Формування індивідуальних зв’язків між батьками та дітьми ускладнювалося інститутом виховання — традицією обов’язкового перебування поза батьківською сім’єю. Ця традиція була поширена в ранньофеодальні часи, проте Середньовіччя донесло до нас пам’ять про ніжних, люблячих матерів.

Страницы: 1 2 3 4

Нове про педагогіку:

Вплив експериментальної методики на оволодіння молодшими школярами умінням застосовувати природничі знання у нових навчальних ситуаціях
Головним завданням експериментального дослідження було перевірити ефективність пропонованої технології формування у молодших школярів уміння застосовувати природничі знання у нових навчальних ситуаці ...

Форми організації занять із використанням історичного матеріалу
Одна із можливостей формування творчого мислення учнів – розвиток їх пізнавальних здібностей. Істотним педагогічним засобом, спрямованим на розвиток внутрішньої потреби інтелектуального зростання, є ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com