Соціально-педагогічна й психологічна діяльність в установах державного піклування

За даними статистики близько 150 тисяч дітей перебувають в установах державного піклування, тим часом потреба в такого роду соціальному захисту й допомозі в Україні випробовують сьогодні близько 500 тисяч дітей. У цей час у країні налічується понад 400 будинків дитини, близько 750 дитячих будинків, понад 200 шкіл-інтернатів.

По вікових ознаках дитячі будинки можуть підрозділятися на дитячі будинки для школярів, дитячі будинки для школярів і різновікові дитячі будинки. Принципово новою формою виховання осиротілих дітей є дитячий будинок сімейного типу.

Дитячий будинок сімейного типу влаштований таким чином, що роль батьків виконують спеціально підготовлені до того люди батьки-вихователі, а час перебування й завдання, які ставляться перед сімейним дитячим будинком, збігаються із завданнями звичайного дитячого будинку. Основними завданнями дитячих будинків є:

створення сприятливих, комфортних умов, наближених до домашніх, сприятливому нормальному розвитку дитини;

забезпечення охорони здоров'я дітей;

забезпечення соціального захисту дитини, його медико-педагогічної й соціальної адаптації;

охорона інтересів і прав вихованців;

освоєння дітьми освітніх програм, одержання гідного утворення в інтересах особистості, суспільства й держави;

формування загальної культури вихованців, їхня адаптація до життя;

формування потреб у вихованців до саморозвитку й самовизначення;

створення умов для усвідомленого вибору й наступного освоєння професійних освітніх програм.

У державній системі піклування дитяти-сиріт існує особливий тип установи - притулок. Специфіка роботи притулку полягає в тому, що ця установа тимчасового перебування дітей, що залишилися у важкій життєвій ситуації, на тимчасове проживання з метою наступного пристрою в інші соціальні інститути - повернення в родину, усиновлення, установлення опікунства та ін.

Зміна соціально-економічної ситуації в країні вимагає принципово нових підходів до рішення багатьох проблем таких установ: проблем виховання й утворення дітей, їхнього професійного самовизначення, адаптивних-реабілітаційних проблем.

Основні цілі діяльності для державних установ, у яких виховуються діти, що залишилися без піклування батьків: здійснення соціального захисту дітей, що перебувають у цих установах; здійснення заходів реабілітаційного, медичного й соціального характеру; організація одержання дітьми загальної освіти.

Розглянемо соціально-педагогічну діяльність у дитячому будинку як найбільш типовій установі державного піклування дітей, що залишилися без батьків. Потреба й необхідність у соціально-педагогічній діяльності в дитячому будинку постійна в силу наявності у вихованців широко спектра соціальних, медичних, психологічних, педагогічних проблем і відсутності в дітей належного соціального досвіду.

Розглядаючи соціально-педагогічну діяльність знову визначимо ціль такої діяльності, суб'єкти й об'єкти цієї діяльності. Ціль діяльності - соціалізація дитини. Як суб'єктів цієї діяльності виступає колектив вихователів: соціальний педагог, соціальний працівник, логопед, вихователь, психолог, музичний працівник, інструктори по праці й фізичній культурі, адміністрація дитячого будинку. Об'єктами, на які спрямована соціально-педагогічна діяльність, виступають вихованці дитячого будинку: кожний індивідуально й весь колектив вихованців у цілому

Проблеми дітей, що перебувають у дитячих будинках, досить докладно досліджені вченими М.І.Лісіною, В.С.Мухіною, А.М.Парафіян, Є.О. Смирновоя і ін.

Для дітей дошкільного віку, як відзначається в дослідженнях учених, що домінує й часом незадоволеної виступає потреба в увазі й доброзичливості з боку дорослих. Прагнення до співробітництва й до спільної діяльності з дорослими в них недостатньо розвити Мотиви, що спонукують дітей до спілкування, викликані тим, що дитину залучає сама доросла людина, діти охоче приймають пропозиції дорослих.

Особливо помітні відмінності в розвитку спілкування у вихованців дитячого будинку й дітей, що живуть у родині, проявляються в особистісному спілкуванні, в основі якого лежить потреба у взаєморозумінні й співпереживанні.

Для дитячого будинку характерне наявність, що переміняються дорослих з різними типами поводження, тоді як у родині дитині з боку дорослих задається та сама програма поводження. Нарешті, у дитячому будинку значно бідніше емоційна насиченість спілкування дорослого з дитиною. Слід також зазначити й більше регламентований характер діяльності дитини в порівнянні з родиною. Для вихованців молодшого шкільного віку характери яскраво виражені мотиви, безпосередньо пов'язані з їхньою повсякденною діяльністю в дитячому будинку: виконанням режиму проживання в дитячому будинку, правил поведінки в дитячому будинку й у школі, тоді як у сімейних дітей цієї вікової групи мотиви їхньої діяльності й спілкування значно багатіше й різноманітніше. Така обмеженість і бідність мотиваційної сфери пов'язані з умовами проживання дітей у дитячому будинку і їх недостатньо повним спілкуванням з дорослими. Учені виявили специфіку розвитку інтелектуальної, споживчої і поведінкової сфер особистості вихованців дитячого будинку.

Нове про педагогіку:

Поняття інтелектуального розвитку молодшого школяра та його стадії
Розвиток людини в онтогенезі підлягає тим самим законам, що діють у будь-яких явищах, які розвиваються: єдність і боротьба протилежностей, перехід кількісних змін в якісні і навпаки, стрибкоподібний ...

Поняття пізнавальної активності в психолого-педагогічній літературі
Багато дослідників розглядають сутність пізнавальної активності учнів як психолого-педагогічну проблему. І.І. Родак звернув увагу на психологічну сторону цього поняття. Автор ставить у пряму залежніс ...