Історія розвитку української кераміки

Сторінка 6

Інтенсивний розвиток фаянсового виробництва у XIX ст. став важливим фактором та експериментальною базою для піднесення української фарфорової промисловості, яка швидко засвоїла технологічний та естетичний досвід відповідних підприємств Західної Європи і Росії. Виробництво порцеляни на Україні розпочалось із заснуванню мануфактури в Корці (1790—1831). Становлення порцелянового виробництва у Баранівці (1804— по даний час) припадає на період пізнього класицизму. Тут із захопленням “цитували” прості й виразні: античні форми посуду, все частіше відмовлялися від білого черепка (блакитні і жовта поливи). У гонитві за пишністю баранівські майстри перевантажували виробі пластичним й орнаментальним декором, відступаючи від класицистичних засад.

Порцелянове підприємство, у Городниці (1807 — по даний час, тепер Житомирське область), мабуть, формувалося під впливом Корецької фабрики, залишаючись її філіалом до 1814 р. Вироби першої половини XIX ст. виконані у традиціях пізнього класицизму, а другої половини століття — набувають рис еклектизму, спрощення, втрачаючи художню вартість.

На початку XX ст. українську порцеляну захоплюють модерністичні тенденції, котрі, однак, не врятували фарфорово-фаянсову промисловість від кризового стану: біль шість керамічних підприємств були ліквідовані.

Внаслідок ідеологізації народного мистецтва на початку 20-х років з'явились керамічні вироби, оздоблені .елементами радянської символіки (п'ятикутна зірка серп і молот тощо) та узагальненими зображеннями вершників у будьонівках індустріальної архітектури, шрифтових гасел. Цей плакатно-агітаційний декор виник спочатку в порцеляні й проник в інші галузі художньої промисловості. В українську кераміку його, мабуть, впроваджували Межигірський керамічний технікум, Уманська керамічна школа та Опішнянські зразково-навчальні майстерні. Штучно внесені новації того часу мали показово-агітаційну мету і стосувалися переважно творів виставочного характеру.

В період непу гончарство стало кустарним промислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами і збут здійснювали скупники, котрі володіли значним капіталом. Закупкою гончарних виробів на експорт відав Укркустарторг.

Артілі почали виникати лише наприкінці 20-х років. Перша з них — “Червоний керамік”, заснована в Опішні (1929 р.), об'єднала 200 майстрів. Загалом це була невелика частина виробників потужного керамічного осередку, що налічував тоді близько 3000 гончарів. Через чотири роки в Опішні став до ладу керамічний завод, де випускали побутовий та декоративний посуд, скульптурки, іграшки тощо.

Примусова колективізація завдала значної шкоди гончарному промислу. В багатьох відомих сільських осередках спроби заснувати гончарні артілі зазнали невдачі. Дещо в кращих умовах залишалися окремі майстри, твори яких експонувалися на виставці народного мистецтва (1936 р.), або ті, котрі жили в містах (брати Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, Іван Гончар з Крищенець, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинець та ін.).

Певного пожвавлення гончарство набуло в повоєнні десятирічччя. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках (Харківська область). Водночас виникли гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бунівка, Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород). Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села, їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми і декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття.

У повоєнний час розширився асортимент порцелянових і фаянсових виробів, водночас активізувалися пошуки нових форм посуду в напрямі простих, лаконічних обрисів й ужиткових конструкцій.

Українська майоліка 60—80-х років розвивалась у трьох основних напрямах: 1) індивідуальна творчість народних майстрів, які виготовляють унікальні традиційні вироби ручним способом; 2) серійне і масове виробництво продукції напівмехавізованими цехами і заводами; 3) творчість художників-професіоналів.

Народні майстри старшого покоління працювали самостійно, тобто не були залучені до новостворених і вже діючих гончарних підприємств, здебільшого орієнтувалися на місцевий ринок і виготовляли недорогий, але зручний та художньо досконалий посуд. На їхні плечі лягали всі труднощі гончарювання від заготівлі глини до збуту виробів на ярмарках. Однак саме ці майстри з діда-прадіда були першими охоронцями народних традицій української майоліки. Чимало майстрів виготовляли сіру димлену кераміку, майже вся краса якої зосереджувалася в її формі, а нескладний лискучий візерунок підкреслював виразність та шляхетність.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8

Нове про педагогіку:

Використання ситуаційних вправ в інноваційних навчальних технологіях
Одним з ефективних методів викладання економічних дисциплін є ситуаційні вправи. Цей метод набув великої популярності в навчальних закладах країн Західної Європи та США. Метод навчання за допомогою с ...

Зміст мовленнєвої компетенції учнів 5 класу загальноосвітньої школи
Учні 5 класу загальноосвітньої школи, а саме учні середнього шкільного віку, мають певні особливості навчання іноземної мови. У підлітковому віці ( з 10-11 до 15 років ) починається: o період найбіль ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com