Поєднання традицій та новаторства в Українській літературі ХVII – XVIII ст

Педагогіка і освіта » Методичні особливості вивчення мистецтва України ХVII-XVIII століть на уроках художньої культури » Поєднання традицій та новаторства в Українській літературі ХVII – XVIII ст

Сторінка 4

Літопис Григорія Грабянки – з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника – теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабіший «Літопису Самовидця», бо Грабянка намагався писати високим стилем, тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору занадто напищенною і ускладненою для сприйняття.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір сладається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648–1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків. Народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини замалювання наслідків Руїни на укрїнських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Твір написано з патріотичних позицій. Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і листування Сірка послужили матеріалом для створення картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов або Малої Росії», авторм якої був полтавський шляхтич Григорий Полетика. Написана близько 1770 р., а друком вийшла лише 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше – по всій імперії. Цей твір написано хочя і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійнисть українського народу, виділяє ті моменти в істрії, де народ боровся за свою свободу. Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські й російські поети і прозаїки: Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, С. Руданський, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794). Він народився в с. Чонухи Лубенського полку у сім’ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянської академії (1738–1741, 1744–1750), був співаком придворної капели в Санкт – Петербурзі (1742–1744), перебував у складі посольсої місії за кордоном (1750–1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759–1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандривним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим .

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. «Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…» Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини ІІ стати придворним філософом, відповівши жартом: «Мне моя вірель и овца дороже царського венца». Засновник Харківського університету В. Каразін писав про Сковороду: «ми під козацьким чубом і в український свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца».

У зв’язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія – це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повине показати світові доблесті своєї Вітчизни. Історія для Проковича – і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

Страницы: 1 2 3 4 

Нове про педагогіку:

Збагачення активного словникового запасу учнів початкових класів
На важливість збагачення активного словника молодших школярів вказували відомі вчені-педагоги: К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, на сучасному етапі проблематика досліджувалась М. Р Львовим, С. Доро ...

Зміни уваги у молодших школярів в процесі навчання
Молодший шкільний вік сприятливий для розвитку уваги. Без достатньої сформованості цієї психічної функції процес навчання неможливий. На уроці учитель привертає увагу учнів до учбового матеріалу, нам ...

Навігація по сайту

Copyright © 2020 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com