Поєднання традицій та новаторства в Українській літературі ХVII – XVIII ст

Педагогіка і освіта » Методичні особливості вивчення мистецтва України ХVII-XVIII століть на уроках художньої культури » Поєднання традицій та новаторства в Українській літературі ХVII – XVIII ст

Сторінка 4

Літопис Григорія Грабянки – з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника – теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабіший «Літопису Самовидця», бо Грабянка намагався писати високим стилем, тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору занадто напищенною і ускладненою для сприйняття.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір сладається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648–1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків. Народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини замалювання наслідків Руїни на укрїнських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Твір написано з патріотичних позицій. Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і листування Сірка послужили матеріалом для створення картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов або Малої Росії», авторм якої був полтавський шляхтич Григорий Полетика. Написана близько 1770 р., а друком вийшла лише 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше – по всій імперії. Цей твір написано хочя і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійнисть українського народу, виділяє ті моменти в істрії, де народ боровся за свою свободу. Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські й російські поети і прозаїки: Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, С. Руданський, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794). Він народився в с. Чонухи Лубенського полку у сім’ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянської академії (1738–1741, 1744–1750), був співаком придворної капели в Санкт – Петербурзі (1742–1744), перебував у складі посольсої місії за кордоном (1750–1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759–1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандривним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим .

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. «Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…» Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини ІІ стати придворним філософом, відповівши жартом: «Мне моя вірель и овца дороже царського венца». Засновник Харківського університету В. Каразін писав про Сковороду: «ми під козацьким чубом і в український свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца».

У зв’язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія – це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повине показати світові доблесті своєї Вітчизни. Історія для Проковича – і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

Страницы: 1 2 3 4 

Нове про педагогіку:

Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття
У 60-ті роки XIX ст. в Російській Імперії почалися реформи, складовою яких була реорганізація місцевого управління. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. ...

Дидактико-психологічні передумови організації творчих писемних робіт
Сьогодні питання про розвиток творчого писемного мовлення у теорії та практиці навчання іноземних мов є особливо актуальним. У працях зарубіжних авторів аналізуються i узагальнюються основні дидактич ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com