Індивідуалізація навчання

Педагогіка і освіта » Індивідуалізація навчання

Проблема індивідуалізації навчально-виховного процесу цікавила і сьогодні цікавить багатьох учених і практиків. Проте кожен з дослідників трактував її по-своєму. Зважаючи на це, викладемо свої міркування щодо розкриття змісту таких понять, як індивід, індивідуальність, індивідуалізація, індивідуальний підхід, особистісний підхід, індивідуалізація навчання, індивідуалізоване навчання.

У філософському енциклопедичному словнику під поняттям "індивід" розуміють одиничну особу, яка не може бути розділена без втрати її самобутності, її індивідуальності і її власного буття, що ґрунтується тільки на її цілісності. З кінця середніх віків під поняттям "індивід" починають розуміти окрему людину як самостійну наділену розумом істоту.

Індивідуальність — це сукупність якостей, особливостей, що притаманні окремому індивіду, це специфічне, неповторне, особливе в індивіді. У ''Новому тлумачному словнику української мови'' дане поняття означують так: ''Індивідуальність – сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідів; людина як носій індивідуальних властивостей, певних характерних ознак і рис; особистість''.

Під поняттям "індивідуалізація" розуміють виділення одного індивіда за його характерними особливостями; врахування особливостей кожної одиниці при вивченні сукупності предметів чи явищ.

Термін "індивідуалізація навчання" різні автори означують по-різном залежно від того, яку мету і засоби мають на увазі. В "Українському педагогічному словнику" поняття "індивідуалізація процесу навчання" означується як "організація навчально-виховного процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їх здібностей до навчання".

О.Кірсанов розглядає індивідуалізацію навчальної роботи "як систему виховних і дидактичних засобів, що відповідають цілям діяльності і реальним пізнавальним можливостям колективу класу, окремих учнів і груп учнів, що дозволяють забезпечити навчальну діяльність учня на рівні його потенціальних можливостей з врахуванням цілей навчання".

У дослідженнях Г.Кумаріної, В.Володька індивідуалізація навчання розглядається як найповніше врахування індивідуальних особливостей кожного окремого учня в реальному навчально-виховному процесі.

В.Онищук виділяє три рівні розвитку індивідуалізації навчання. Перший рівень - це врахування загальних особливостей учнів на різних етапах їх навчання і розвитку; другий - здійснюється засобами диференційованого підходу (використання різноманітних навчальних програм і планів, навчальних завдань з різним ступенем трудності для різних груп учнів); а третій - індивідуального підходу, "який здійснюється з врахуванням індивідуальних відмінностей учнів і вчителя і створює сприятливі умови для їх спільної продуктивної діяльності" . Індивідуалізацію навчання на всіх його рівнях В.Онищук розглядає як комплекс організаційних, дидактичних і методичних заходів.

Індивідуальний підхід більшість авторів (О.Бударний, Є.Рабунський, О.Кірсанов, В.Гладких) розглядають як принцип педагогіки. Індивідуальний підхід - це "принцип педагогіки, згідно з яким у навчально-виховній роботі з колективом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який ґрунтується на знанні її особливих рис і умов життя". Індивідуалізацію навчання деякі автори (Є.Рабунський, І.Унт) розглядають як реалізацію принципу індивідуального підходу.

Близьким до поняття "індивідуалізація навчання" є "індивідуалізоване навчання", під якими розуміють "навчання за суто індивідуальними програмами, змістом, формами, засобами, темпом, формами контролю і оцінювання його тощо. Воно може втілюватися в межах і на основі індивідуалізації навчання як системи відносин і передбачає: 1) всебічне знання учня , його здібностей та можливостей; 2) наявність відповідним чином підготовлених учителів; 3) наявність адаптованих (індивідуалізованих) курсів, програм тощо; 4) добре налагоджену й розвинуту матеріально-технічну базу".

Під поняттям '"індивідуалізація навчання" ми розуміємо таку організацію процесу навчання, в ході якої враховуються індивідуальні особливості учнів у всіх його формах і методах.

Під індивідуальним підходом до учнів розуміють цілеспрямовану діяльність учителя з навчання і виховання кожної дитини в умовах класно-урочної системи навчання. Для досягнення індивідуального підходу до учнів використовується індивідуалізація та диференціація навчальної діяльності. Якщо індивідуалізація навчання спрямована на врахування специфічних індивідуальних особливостей кожного учня всередині групи, класу, то диференціація передбачає врахування й подібних типових особливостей груп учнів.

Індивідуальні відмінності — це перш за все відмінності у фізіологічних задатках, які виражаються особливостями вищої нервової системи, на основі яких складається психологічне життя особистості з її індивідуальними психічними процесами.

К.Д.Ушинський одним із перших конструював навчальну систему на основі врахування закономірностей психолого-фізіологічного розвитку людини в онтогенезі, відстоював думку, щоб психологічні закономірності опиралися на фізіологічні, а вивчення анатомії і фізіології людини повинно передувати вивченню психології. К.Д.Ушинський наполегливо радив педагогам вивчати психологічний розвиток дитини і все навчання будувати на законах розвитку психолого-фізіологічної природи учнів.

Вихідним положенням принципу природовідповідності у навчанні для Ушинського К. Д. є його вислів: "Якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, то вона повинна попереду пізнати її також в усіх відношеннях" .

Проектування і прогнозування розвитку особи може проходити успішно лише тоді, коли враховувати складну взаємодію біологічного і соціального факторів. Слід також відзначити, що біологічні фактори — це лише необхідні можливості у вигляді задатків, а соціальні фактори створюють відповідне середовище для їхнього розвитку.

У США поняття "індивідуалізація" означає будь-які форми і методи обліку індивідуальних особливостей учнів.

Французькі педагоги під індивідуалізацією розуміють перш за все удосконалення самостійної роботи учнів відповідно до їх індивідуальних здібностей. Якщо учні в класі самостійно працюють над виконанням одних і тих же завдань, то це — індивідуальна робота, якщо ж завдання підібрані для кожного учня з урахуванням його індивідуальних особливостей, то йдеться про індивідуалізацію навчання.

У німецькій педагогіці термін "індивідуалізація" є частковим випадком диференціації (внутрішня диференціація) навчання.

Індивідуалізація навчання тісно пов'язана з диференціацією. Поняття '"диференціація" означає розділяння, розчленування цілого на різні частини, форми, ознаки.

Найбільш розповсюдженим є таке поняття "диференціація навчання": врахування індивідуальних особливостей учнів у тій формі, коли вони групуються за якимись особливими ознаками для окремого навчання (І.Унт, О.Кірсанов, В.Володько). В теорії і практиці воно одержало назву зовнішня диференціація. Під внутрішньою диференціацією розуміють таку організацію навчально-виховного процесу, при якій врахування індивідуальних особливостей учнів здійснюється в умовах класно-урочної системи (так звана внугрішньокласна диференціація).

Відомий естонський педагог І.Унт намагається розвести поняття "індивідуалізації" та "диференціації" і дає їм такі автономні означення.

"Індивідуалізація — це врахування в процесі навчання індивіду­альних особливостей учнів у всіх його формах і методах, незалежно від того, які особливості і в якій мірі враховуються".

Під диференціацією І. Унт розуміє: "врахування індивідуальних особливостей учнів в тій формі, коли учні готуються на основі деяких особливостей для окремого навчання і здебільшого навчання в цьому випадку проходить за декількома різними навчальними планами і програмами".

Крім того, І. Унт трактує поняття "індивідуалізації" як спосіб реалізації принципу індивідуального підходу до учнів.

Як стверджує І. Унт, індивідуалізацію можна розглядати з точки зору процесу навчання, змісту освіти і побудови шкільної системи. Перша точка зору передбачає відбір форм, методів і прийомів навчання, друга — створення навчальних планів, програм, навчальної літератури і складання відповідних завдань, а третя — формування різних типів шкіл і класів. Індивідуалізація має відносний характер з таких причин:

— як правило, враховуються індивідуальні особливості не кожного окремого учня, а групи учнів, які мають приблизно схожі особливості;

— враховуються лише відомі особливості, найбільш важливі з точки зору навчання (наприклад, загальні розумові здібності);

— іноді враховуються тільки деякі властивості, які важливі для даного учня (наприклад, талановитість у певній галузі);

— індивідуалізація реалізується епізодично або в деяких видах навчальної роботи та інтегрується з груповими формами роботи.

Порівнюючи дефініції понять "індивідуалізації" та "диферен­ціації" за І.Унтом, зазначимо їх спільні і відмінні риси. До спільних можна віднести :

— обидва процеси є формою реалізації дидактичного принципу індивідуального підходу до навчання;

— обидва процеси враховують індивідуальні особливості учнів і відповідним чином структуруються.

Суттєвою відмінною рисою є те, що диференціація не тільки враховує індивідуальні особливості учнів, а й організовує для типоло­гічних груп навчання за різними планами і програмами.

Тобто, якщо індивідуалізація спричинює врахування індивіду­альних особливостей дітей в умовах групових форм навчання, то диференціація передбачає спеціальну організацію навчання (різні плани, програми, темп, трудність тощо) з відповідними відносно гомогенними типологічними групами учнів.

І. Унт зазначає, що всі різноманітні організаційні варіанти індивідуалізації, які використовуються в різних країнах, можна звести до таких трьох:

— диференціація навчання, тобто групування учнів за певними критеріями, для навчання їх за дещо різними навчальними планами чи програмами. Так утворюються відносно гомогенні групи (класи, школи);

— внутрішньокласна (внутрішньогрупова) індивідуалізація нав­чальної роботи в гетерогенному класі (групі);

— проходження навчального курсу в індивідуальному темпі: або прискорено (акселерація), або уповільнено (ретардація).

Аналіз наукових підходів до розгляду понять "індивідуалізації" та "диференціації" дає можливість підсумувати:

— диференційоване навчання здебільшого розглядається як конкретна організаційна форма, яка створює сприятливі умови для реалізації принципу індивідуального підходу, тобто спричинює глибоке вивчення індивідуальних особливостей учнів і на цій основі формування типологічних навчальних груп;

— диференціація навчання передбачає оптимальне поєднання групових, індивідуально-групових та індивідуальних форм навчання;

— поняття "диференційований підхід", "індивідуалізація", "диференціація" часто ототожнюються, вживаються як синоніми;

— індивідуалізація трактується дуже спрощено, як статичне поняття, що передбачає лише врахування індивідуальних особли­востей учнів.

Щоб розвести поняття "індивідуалізації" і "диференціації" введемо поняття індивідуально-групового та індивідуалізованого навчання.

Для строгого визначення сформулюємо їх спільні та відмінні риси.

До спільних рис віднесемо:

— індивідуалізоване і диференційоване навчання є засобом реалізації дидактичного принципу індивідуального підходу;

— індивідуально-групове і диференційоване є спеціально змодельованим навчанням в умовах групових форм навчання;

— індивідуалізоване і дифеоенційоване навчання передбачають учіння за різними навчальними планами і програмами. Серед відмінних рис відзначимо:

— індивідуалізоване навчання реалізується індивідуальними формами, а диференційоване — груповими;

— диференційоване навчання на відміну від індивідуалізованого та індивідуально-групового:

а) є більш широким і частіше вживаним поняттям;

б) передбачає типологічне групування суб'єктів учіння;

— засобами диференційованого навчання досягаються кращі результати у розвитку особистості.

Під індивідуально-груповим навчанням ми розумітимемо такий навчальний процес, у якому організовується виконання кожним учнем індивідуально-однакових для всіх школярів завдань у складі групи.

Використовуються такі прийоми під час індивідуально-групового навчання:

— індивідуальна допомога вчителя, кращих учнів слабшим, які відстають у навчанні;

— багаторазове повторення теоретичних знань вчителями;

— використання індивідуальних завдань однакового рівня складності для відпрацювання головних навичок, у тому числі і в процесі самостійних і контрольних робіт;

— індивідуальні домашні завдання.

Індивідуалізоване навчання — це така організація засвоєння знань, умінь, навичок, яка дозволяс кожному суб'єкту учіння навчатися за індивідуальним планом і програмами, адаптованими до нього, в індивідуальному темпі.

Індивідуалізоване навчання П.Сікорський поділяє на дві групи: індивідуалізовано-відокремлене (засвоєння адаптивних програм наодинці, наприклад, навчання обдарованих дітей, навчання гри на музичному інструменті, навчання дітей із серйозними фізичними вадами) та індивідуалізоване групове (засвоєння адаптованих програм індивідуально, але в складі групи). Індивідуальне навчання - це одна із форм організації навчально-виховного процесу.

Школа Ховарда є типовий приклад індивідуалізовано-групового навчання. У цій школі кожен учень працює за індивідуальним планом, який адаптований до нього, за індивідуальним комп'ютером, проте в складі класу. Вчитель може переривати індивідуальне навчання й організовувати фронтальну роботу.

Навчання за індивідуальним планом і програмами дозволяє вибирати для учня оптимальну трудність і складність навчального матеріалу, організовувати освоєння визначених знань за значно коротший термін від запланованого або навпаки — продовжити його. Тобто індивідуалізоване навчання створює оптимальні умови для організації засвоєння знань у зоні найближчого розвитку кожної дитини зокрема. Однак і таке крайньо виражене індивідуальне навчання не є ідеальним. Крім непосильних фінансових затрат, таке навчання має й інші недоліки.

По-перше, група учнів, у якій навчається школяр, має своє інтелектуальне поле, яке є результатом зінтегрованих індивідуальних полів. Загальне інтелектуальне поле живить своєю енергією, підсилює розвиток кожного школяра. Індивідуалізоване навчання не має таких додаткових джерел розумового розвитку.

По-друге, групові форми навчання створюють найбільш сприятливі умови для управління духовно-інтелектуальним розвитком дитини. Індивідуалізоване навчання, в якій би формі воно не здійснювалося (за індивідуально програмованим підручником чи індивідуальною комп'ютерною програмою), таких можливостей цілеспрямованого керівництва, наприклад, розумовим розвитком учнів взагалі не має.

По-третє, як зазначає Г. Ващенко, "учень вихований без това­риства, легко може стати крайнім індивідуалістом і навіть егоїстом". До цього можна добавити, що однією з природних якостей дитини є тяга до гурту дітей, тому намагання навчати дитину цілком відокремлено від однолітків (лише родинне виховання) очевидно призведе до дизгармонії в структурі особистості. А суспільне життя побудовано таким чином, що будь-яка діяльність здійснюється спільно з іншими людьми, а спілкування, як і дихання, є необхідною умовою повноцінної життєдіяльності.

По-четверте, серед масиву однолітків знайдеться не дуже багато дітей, які за своєю природною структурою (генотип) спроможні навчатися самостійно і відокремлено (7%).

Таким чином, ми розглядаємо два різні види індивідуалізації у навчанні: індивідуально-групове навчання (осягнення єдиних програм кожним учнем індивідуально в складі класу) і індивідуалі­зоване (осягнення кожним учнем індивідуально, але різних програм, адаптованих до їх природних можливостей). Причому індивіду­алізоване навчання поділяється ще на два види: індивідуалізовано-відокремлене (засвоєння адаптованих програм наодинці) та індивідуалізоване групове (засвоєння адаптованих програм індивідуально, але в складі групи).

Аналіз педагогічної літератури показує, що індивідуалізація й диференціація навчання - це дві сторони одного і того ж процесу - врахування й розвитку індивідуальних особливостей кожного учня, тому і'х потрібно розглядати у взаємозв'язку.

У науково-педагогічній літературі використовуються різні підходи до розуміння і визначення поняття диференційованого навчання. Так, Н.М. Шахмаєв вважає, що "навчально-виховний процес, для якого характерним є врахування типологічних індивідуальних відмінностей учнів, називається диференційованим, а навчання в умовах цього процесу — диференційованим навчанням".

І.Д. Бутузов наголошує на тому, що диференціація передбачає не роботу за різними програмами і підручниками, розрахованими на декілька рівнів інтелектуальної обдарованості, а навчальну діяльність учнів на різних рівнях для оволодіння єдиним програмовим матеріалом залежно від індивідуальних особливостей.

На його думку, "диференційоване навчання включає в себе не тільки організацію процесу навчання залежно від врахування індивідуальних відмінностей у навчанні школярів, а й представляє форму внутрішньокласового поділу учнів на порівняно однакові за рівнем навчання групи (сильні, середні, слабкі) для здійснення навчальної роботи з цими групами на різних рівнях" .

Таким чином, І.Бутузов відстоює принцип концентрів у навчанні, тобто побудову навчальних програм трьох рівнів на основі спільного "ядра". Своїм означенням він утверджує єдину форму внутріш­ньокласової типологічно-групової диференціації. Однак, поняття диференційованого навчання є набагато ширшим і типолого-групова диференціація в умовах гетерогенного класу є лише однією з можливих форм диференційованого навчання. Крім того, таке розуміння диференційованого навчання як "навчальної діяльності учнів на різних рівнях для оволодіння єдиним програмовим матеріалом" відразу обмежує рівні трудності і складності змісту єдиними вимогами, тобто програмує різні рівні структурування змісту відносно єдиних програмних вимог.

Дещо інший підхід до поняття диференційованого навчання пропонує І.М. Черелов: "Під диференційованим навчанням на уроках мислиться такий процес навчання, який передбачає глибоке вивчення індивідуальних особливостей учнів, їх класифікацію за типологічними групами і організацію роботи цих груп над виконанням специфічних навчальних завдань, які сприяють розумовому і моральному розвитку".

Тобто індивідуальні особливості учнів вивчаються для того, щоб уможливити їх класифікацію за типологічними групами, які працю­ватимуть над розв'язанням специфічних завдань. Пропонується односторонній підхід, бо диференційоване навчання передбачає не тільки виконання специфічних завдань. Крім того, не цілком зрозуміло, що це за специфічні завдання, в чому полягає їх специфіка. Ще більш вузько розуміє диференційоване навчання В.П.Стрезікозін, який вважає, що "смисл диференційованого навчання полягає в тому, щоб, знаючи індивідуальні особливості кожного учня (рівень підготовки, розвитку, особливості мислення, пам'яті, інтерес до предмету тощо), визначити для нього найбільш доцільний і ефективний характер роботи на уроці".

І.Унт розглядає поняття "диференціації" як таке, що виходить із особливостей індивіда, його особистісних характеристик. Це поняття вона розглядає більш широко, виходячи з вікових, статевих, регіонально-економічних, національних та інших ознак.

"Під диференціацією ми розуміємо врахування індивідуальних особливостей учнів у тій формі, коли учні групуються на основі деяких особливостей для окремого навчання; зазвичай навчання в такому випадку проходить по дещо різних навчальних планах і програмах".

Таким означенням І. Унт утверджує лише зовнішню диферен­ціацію, тобто типологічне групування класів за деякими критеріями.

Отже, усі наведені дефініції мають спільну рису, яка полягає у врахуванні індивідуальних особливостей учнів, тобто засобами диференційованого навчання пропонується реалізувати принцип індивідуального підходу. Диференційоване навчання розглядається як навчання за різними програмами, але кожен із педагогів висловлює своє розуміння поняття "різний". Крім того, у наведених означеннях розглядається лише шкільне навчання, хоча диференціація повинна лежати в основі усіх форм навчання.

Таким чином, на наш погляд, поняття "диференційованого навчання" потрібно не лише формулювати більш узагальнено, а й розвести з поняттям "диференційованого підходу".

Основний зміст диференційованого підходу у навчанні полягає в тому, щоб, знаючи і враховуючи індивідуальні відмінності у навчанні учнів, визначити для кожного з них найбільш раціональний характер роботи на уроці", — резюмує І. Д.Бутузов.

Поняття диференційованого підходу справді є значно вужчим, ніж диференційованого навчання. Він передбачає деякі елементи диференціації у процесі будь-якого навчання.

Отже, диференційований підхід у навчанні — це цілеспрямована діяльність педагога з використанням в умовах довільного навчання можливостей урізноманітнення тих чи інших освітніх компонентів. Крім "диференційованого навчання", введемо поняття "диференціації навчання". Якщо поняття "диференційованого навчання" ми визначатимемо на основі загальновведеного поняття навчання, то у дефініції "диференціація навчання" визначальним буде "диферен­ціація". Тобто, якщо у понятті "диференційованого навчання" диференціація є суттєвою внутрішньою ознакою навчального процесу, то у понятті "диференціація навчання" вона є його зовнішньою характеристикою.

З урахуванням цього сформулюємо означення диференційованого навчання та диференціації навчання.

Диференційоване навчання — це спеціально організована навчально-пізнавальна діяльність (суб'єктна педагогічна взаємодія), яка, враховуючи вікові, індивідуальні особливості суб'єктів уміння, їхній соціальний досвід і стартовий стан, спрямована на оптимальний фізичний, духовний та психічний розвиток учнів, засвоєння необхідної суми знань, практичних дій за різними навчаль­ними планами і програмами.

Під диференціацією навчання ми розуміємо таку організаційну форму занять, в якій навчальні класи, групи формуються за певною спільною ознакою і навчання проводиться за різними навчальними планами і програмами з максимальним урахуванням вікових та індивідуальних можливостей суб'єктів уміння.

Між поняттями "диференційований підхід", "диференційоване навчання", "диференціація навчання" існує певний взаємозв'язок. Елементи диференційованого підходу можуть використовуватись у будь-якій навчальній технології і в той же час він передує диферен­ційованому навчанню, яке є цілісною системною формою навчання. Ще тіснішими є взаємозв'язки між диференційованим навчанням і диференціацією навчання. Диференційоване навчання передбачає трансформацію класних форм у типолого-групові форми навчання і забезпечує перехід від мікрогрупових форм — до індивідуальних.

Диференціація навчання вимагає формування класів, груп за наперед визначеними критеріями, тобто організацію навчання з відносно гомогенним складом навчальної групи. Однак, у зв'язку з розмаїттям природи людських сутиостей (тотожність у нескінченому) поняття гомогенності буде цілком відносним. Тобто є підстави стверджувати, що будь-яка гомогенна група є водночас і гетеро­генною. Якщо б ми спробували групувати одновікових дітей за певною ознакою у гомогенні групи, розширюючи фонд вибору (спочатку зі шкільних паралелей, потім з районних, обласних), то ми щоразу будемо мати відносно гомогенну групу все вищого рівня розвитку, проте вона залишатиметься гетерогенною за суттю.

Таким чином, є підстави розглядати складну суперечність між гетерогенним принципом формування групи (зумовлюється прийманням до школи дітей одного року народження) і необхідністю відносно гомогенізувати її, щоб у групових формах полегшити працю педагога і досягти більшої результативності.

Одновіковий склад суб'єктів учіння, як правило, характеризується великими контрастами у розвитку дітей, тому забезпечити навчання усіх дітей у зоні найближчого розвитку кожного учня практично неможливо. Звідси й виникає потреба гомогенізувати гетерогенний склад учнів за тими чи іншими ознаками, тими чи іншими принципами.

Як уже зазначалося, диференціація навчання зумовлюється розмаїттям природи дітей, людських особистостей. Кожний індивід являє собою складне переплетення фізіологічних, психічних і духовних якостей. Предметом нашого дослідження є психічні особливості особистості, які визначають пізнавальні (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, мовлення, уява) та емоційно-вольові процеси (почуття, воля), увагу. Генотип кожної дитини характе­ризується своїми задатками, своїми можливостями у розвитку. Оскільки між навчанням і розвитком існує складний діалектичний взаємозв'язок (психічні компоненти індивіда беруть активну участь у сприйманні і запам'ятовуванні знань, у той же час процес засвоєння знань розвиває всі психічні якості учнів), то найбільш суттєвою ознакою навчального процесу є не лише врахування індивідуальних особливостей учнів, а й цілеспрямований розвиток психічних сил засобами навчання і водночас розумне використання досягнутого розвитку в організації засвоєння нових знань.

Тому диференціація (від франц. differentiation або лат. differentia— різні, відмінні) навчання логічно виникає з психологічної сутності індивіда, яка урізноманітнює кожну людську особистість і вимагає адекватних зовнішніх навчальних дій. Тобто, психологічною основою диференційованого навчання є генотип людини, її індивідуалізований тип пізнавальної та емоційно-вольової сфер.

Дослідження відомих психологів, педагогів дозволяють підсумувати: дитина розвивається, навчаючись; складність і трудність навчального матеріалу має відповідати індивідуальним особливостям учнів; найбільше розвиває те навчання, яке опирається на зону найближчого розвитку і є цілеспрямованим та системним; не лише відповідним чином організоване навчання розвиває генотип учня, а й досягнутий інтелектуальний розвиток суттєво сприяє засвоєнню знань, тобто веде за собою навчання.

Виходячи із зазначеного, ми приходимо до проблеми технологіч­них основ диференційованого навчання, у якій важливу роль посідатимуть питання типологічного групування учнів, тобто динамічне розв'язання суперечності між гетерогенним і гомогенним принципом формування навчальних груп.

У педагогічній науці і практиці є різні дослідження і пропозиції на предмет вибору критеріїв для вивчення індивідуальних особливостей учнів і складання на їх основі типологічних груп.

Б.Г. Ананьєв, Д.Н. Богоявленський, М.А. Менчинська, З.І. Калмикова та інші пропонують в основу типологічного групування покласти таку інтегровану індивідуально-особистісну якість індивіда як здатність до навчання. На їхню думку, ця ознака характеризується відносною стійкістю, включає в себе швидкість процесу засвоєння знань, оволодіння прийомами розумової діяльності, залежить від темпу, критичності і динамізму мислення, стану розвитку пам'яті й уваги.

А.А. Бударний досліджував типологічну класифікацію учнів за двома критеріями: рівень розвитку здібностей до навчання і працездатність. Перший критерій включає в себе ступінь загального інтелектуального розвитку, запас знань, їх системність, багатство словникового запасу, володіння раціональними прийомами учіння. Працездатність характеризується психофізіологічними можливостями учнів, їх бажанням і умінням вчитися. І.Унт до особливостей учнів, які, на її думку, потрібно першочергово враховувати під час індивідуалізації навчання, відносить: загальні та спеціальні розумові здібності, а також навченість (знання, уміння, навички, пізнавальні інтереси).

Є.С. Рабунський для класифікації учнів на групи пропонує три критерії: рівень успішності, рівень пізнавальної самостійності, інтерес. У поняття пізнавальної самостійності він включає здібності до навчання, організованість у навчанні. Успішність поділяє на три рівні:

— низький рівень, який характеризується безпорадністю у розв'язуванні будь-яких пізнавальних завдань, у тому числі й типових;

— середній рівень, який характеризується швидким і міцним засвоєнням навчальних дій, розв'язуванням типових завдань без допомоги;

— високий рівень характеризується самостійним розв'язанням будь-яких пізнавальних завдань, у тому числі й нестандартних.

За рівнем розвитку інтересів учнів поділяють на нульовий, потенційний і дієвий. На основі комбінування зазначених критеріїв Є.С. Рабунський формує 15 типологічних груп: чотири сильних, шість середніх і п'ять слабких.

Ю.К. Бабанський приділяє значну увагу дослідженням навчальної діяльності учнів. Вводить поняття їх реальних навчальних можливостей, під якими розуміє єдність внутрішніх і зовнішніх умов, які визначають потенціал конкретної особистості у навчальній діяльності.

За ступенем впливу на успішність Ю.Бабанський пропонує розглядати такі компоненти інтелектуального розвитку: самостійність мислення, виділення суттєвого, раціональність мислення, гнучкість мислення, логічність мови, порівняння, критичність мислення, синтез, узагальнення, аналіз, спостережливість, темп мислення, пам'ять, увага.

Успіх у навчанні залежить від морально-вікових якостей (наполегливість, старанність, свідомість, активність).

Усі компоненти реальних навчальних можливостей Ю.К.Бабанський структурує за такою формою:

— психологічні (аналіз, синтез, раціональне мислення, вміння виділяти головне, самостійність мислення, узагальнення, порівняння, спостережливість, логічність мови, темп мислення, гнучкість і критичність мислення, пам'ять, увага);

— навики навчальної праці (самоконтроль, планування навчальної діяльності, темп обчислень, швидкість письма, читання, організованість, дотримання режиму дня);

— вихованість (наполегливість, старанність, свідома дисципліна, активність);

— основні ставлення (до навчання, до вимог колективу, до вчителів);

— компоненти позашкільних впливів (сім'ї, однолітків);

— біологічні компоненти (фізична працездатність, стан здоров'я, дефекти мови, зору, слуху).

Ю.К. Бабанський радить проводити типологічне групування учнів за двома параметрами: здатність до навчання і навчальна працездатність.

Сутність здатності до навчання визначається сукупністю попередніх знань, вмінням учнів аналізувати, синтезувати, виділяти головне, рівнем самостійності мислення, навиками розумової діяльності, письма, лічби.

У зміст навчальної працездатності включається фізіологічна здатність до праці, ставлення до навчання, свідомість, наполегливість у навчанні, нахили та інтереси. Використовуючи названі критерії, Ю.К. Бабанський визначає 4-5 типологічних груп для диференційованого навчання.

І.М. Чередов пропонує формувати групи учнів за їх навчальними можливостями, зміст яких складають: здатність до навчання, працездатність, успішність. За цими параметрами він формує чотири групи, які характеризуються такими цифровими даними: І - 10 %, II - 39 %, III - 42 %, IV - 7 % .

Ю.З. Гільбух до провідних факторів навчальної діяльності дітей початкових класів відносить розумову активність з її основними компонентами (розумовою ініціативністю і наполегливістю). Ще одним важливим компонентом психологічної готовності дітей до шкільного навчання дослідник вважає наявність передумов до утворення навичок саморегуляції навчання. Крім цих двох, лабораторією психодіагностики НДІ психології пропонується досліджувати й інші параметри розумового розвитку: короткочасну пам'ять, словниковий розвиток, розвиток фонематичного слуху, умовиводи.

У західних країнах для характеристики загальних розумових здібностей використовується поняття інтелектуальності (дослідження А.Біне). Основними методами дослідження цієї властивості є тести інтелектуальності або розумових обдарувань. Найчастіше рівень інтелектуальності виражався сумарним числовим показником — коефіцієнтом інтелігентності IQ (середній показник від 1 до 100 балів).

На основі коефіцієнта ІQ використовувалися різні форми диференціації в освіті, найбільш суттєвим серед яких був попередній відбір дітей з наступним поділом на потоки і організації навчання в них за різними навчальними планами і програмами. В останні десятиріччя вчені західних країн здійснили ряд психолого-педагогічних досліджень, які внесли суттєві зміни в практику застосування теорії інтелектуальних здібностей. З'ясувалося, що значення коефіцієнта IQ переоцінено. Порівняння результатів тестів, проведених серед одних і тих же дітей в молодшому і старшому віці, показали, що тільки у десятої частини дітей результати тестів незмінні, а в іншої — їх коливання відчутні (до 20 балів). Причому з'ясувалося, що прогностична цінність IQ вища у дітей зі стартовим середнім рівнем розвитку і відносно низька з низьким соціально-економічним статусом. Тобто, коефіцієнт IQ оцінює лише стартовий розвиток дитини, але не враховує потенційні можливості кожного учня і те, що його стартова величина залежить від умов розвитку дитини у дошкільний період. Небезпека криється ще й у тому, що статистична властивість коефіцієнта IQ накладає своєрідне табу на розвиток дитини і статизує її майбутнє.

Є й інші підходи до питання вивчення психологічних особли­востей дітей. Зокрема, В.Д. Небелицін показує, що властивості динамічних процесів збудження і гальмування певним чином впливають на процес учіння.

Т.К. Жигалкіна і А.Н. Конєв стверджують, що у дітей з відносною рівновагою процесів збудження і гальмування поняття, вміння і навички формуються значно швидше і на високому рівні.

В учнів із значною перевагою збудження або гальмування процес формування як понять, так і навичок проходить значно повільніше. Крім того, у більшості учнір цих груп розвиток понять зупиняється на стадії пригадування.

Учні з сильним переважанням збудження після трьох місяців розв'язування задач механічно маніпулювали діями, відчували значні труднощі у самостійному відокремленні понять тощо. Таким чином, підсумовуючи розглянуті підходи, відзначимо, що:

— психологічна структура кожної людини є дуже складною і бага­тогранною, і на формування особистості впливає чимало факторів: генотип, соціально-економічні умови в державі і сім'ї, фізіологічні особливості, постановка виховання і розвитку у дошкільному періо­ді, правильна динамічио-гнучка навчально-виховна система загалом;

— типологічне групування учнів не є статичним явищем, воно залежить від багатьох причин: вік дітей, загальні цільові установки, тактичні завдання, зміст навчальної дисципліни тощо;

— будь-які форми і методи вивчення індивідуально-психологічних особливостей (тестування, спостереження, анкетування тощо) дозволятимуть лише приблизно встановити рівень розвитку тієї чи іншої психологічної якості, але практично неможливо жодними засобами дослідити цілісно всю психологічну сутність особистості і тим більше її потенційні можливості ;

— які б ми не обирали, на нашу думку, найбільш важливі психоло­гічні ознаки особистості (пізнавальні, емоційно-вольові, фізіологічні) або їх похідні (прийоми логічного мислення, загальнонавчальпі навички тощо), однак їхня фізично можлива скінчена кількість ніколи не дасть єдино вірних критеріїв і результатів для об'єктивно типологічного групування учнів, тим більше, що будь-яке разове вивчення дає статичний результат у дану мить і не досліджує потенційних резервів і можливостей розвитку дитини;

— людина, як цілісна особистість, може досліджуватися лише у процесі навчання, з використанням якомога більшої кількості доступних різноманітних прийомів і методів, у тому числі із залу­ченням психологічних служб;

— з метою подальшого розвитку науки потрібно продовжувати психолого-педагогічні дослідження, у яких прослідковувати розвиток тих чи інших психологічних якостей залежно від різноманітних факторів, визначати кореляційні відхилення у рівнях їх розвитку на основі математичної обробки одержаних результатів, визначати певні типологічні тенденції, проте реальне гомогенне перегрупування учнів проводити можна лише за результатами процесуальних досліджень і висновків, які відіграють провідну роль, а всі інші статичні прийоми і методи можуть братися до уваги, якщо підтверджують процесуальні характеристики;

— вищезазначене вимагає докорінного удосконалення змісту, форм і методів психологічної підготовки кожного педагога у вищих навчальних закладах, установах післядипломної освіти.

Таким чином, особливе місце у діяльності педагогів займає вивчення особистості дитини, яке дозволяє правильно організувати навчальний процес, контролювати хід і темп психологічного розвитку кожного школяра, виявляти його основні індивідуальні особливості і потенційні можливості у подальшому розвитку.

Нове про педагогіку:

Методи і форми навчання молодших школярів гри в баскетбол
Процес навчання молодших школярів в баскетбол спрямований на озброєння учнів знаннями, вміннями, навичками, постійний їх розвиток і вдосконалення, формування системи знань з питань техніки, стратегії ...

Культура педагогічного спілкування
Спілкування — це процес контактів, обміну та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури, тобто спілкув ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com