Культура взаємин батьків і підлітків в сім’ї і школі

Педагогіка і освіта » Культура взаємин батьків і підлітків в сім’ї і школі

Розв’язанню проблеми культури взаємин людей присвячено дослідження сучасних філософів, психологів, педагогів, соціологів, зокрема теоретико-методологічні засади сформульовано у працях Г. Батищева, М. Бердяєва, Ф. Бемера, О. Бодальова, Л. Венгера, М. Кагана, Г. Костюка, В.М’ясищева; сутність та змістові аспекти культури взаємин розкрито в роботах Л. Бутенко, М. Горлач, В. Куніцина, М. Левківського, В. Малахова, С. Сарновської, Л. Сохань та ін.

У контексті нашого дослідження будуть розглядатися поняття «відносини», «стосунки», «взаємини», «культура взаємин», тому зупинимося на детальнішому їх розгляді.

У вітчизняній і зарубіжній соціологічній, психолого-педагогічній літературі культуру міжособистісних взаємин розглядають як специфічний спосіб людського буття, що визначає духовну й практичну активність людей, можливі відносини їх з навколишнім світом, між собою, тобто як сукупність умов матеріального життя суспільства. Вона виконує гносеологічну функцію при розробці проблем характеру, ціннісних орієнтацій, соціально-психологічного клімату в різних людських спільнотах, формування цілісної картини світу, гармонізації життєдіяльності дітей та ін., пов’язаних із проявом суб’єктивних якостей людини.

У соціології етичні аспекти людських взаємин представлені в рамках соціалізації, в процесі якої відбувається адаптація індивідів у соціокультурному середовищі, засвоєння ними цінностей, правил, норм, зразків поведінки, які регулюють взаємини людей, формування у них готовності до здійснення очікуваної від них суспільством соціально позитивної поведінки (А. Кемпінський, І. Кон, Ч. Кулі, М. Лукашевич, Д. Мід).

В етиці культура взаємин постає як гармонійне поєднання внутрішньої сутності людини і зовнішніх форм її вираження, яке віддзеркалює ступінь втілення моральних норм у свідомості людини (Т. Аболіна, Л. Волченко, В. Єфименко, В. Малахов, М. Ночевник).

У конфліктології культура взаємин пов’язується з умінням запобігати виникненню конфліктних ситуацій, здатністю конструктивно їх розв’язувати, що вимагає знань про закономірності побудови міжособистісних взаємин, розуміння обставин, станів і внутрішнього світу іншої людини, вміння жити у злагоді з собою, навичок саморегуляції й самоконтролю у ситуаціях взаємодії (О. Іванова, А. Ішмуратов, В. Шейнов).

У психолого-педагогічній науці (І. Мезеря, І. Сіданіч, В. Черній) культура взаємин розглядається як така, що має суб’єкт-суб’єктний характер, який полягає у рівності психологічних позицій, загальній гуманістичній спрямованості взаємин, взаємопроникненні суб’єктів взаємодії у світ почуттів і переживань іншого, готовності до прийняття його думок, позицій, а також співпраці з ним.

С. Рубінштейн наголошував на виховному значенні відносин, їх визначальній ролі в повсякденній життєдіяльності людини. Він зазначав: «Формування людських відносин (взаємини людини з іншою людиною) як моральна дуель, як боротьба, зброєю якої є активне добре ставлення до іншої людини. Моє ставлення до іншої людини повинне обеззброїти її погані наміри, деморалізувати їх, ставити її в такі моральні умови, за яких втрачають підставу, мотив її погані ставлення. Відбувається активна перебудова (детермінація) поведінки інших людей, зміна моральних умов їх поведінки на основі активного ставлення до них».

В. Білоусова виділяє відносини суб’єктивні, психологічні та соціально-психологічні. Вона вважає, що соціально-психологічні відносини – це насамперед взаємини людини з людиною. Сутність їх полягає в тому, що вони є взаємовідносинами, тобто результатом взаємних зусиль партнерів по спільній діяльності та спілкуванню.

Термін «відносини» у психолого-педагогічній літературі частіше вживається як синонім до термінів «стосунки», «взаємини». Саме слово «стосунки» має сенс дії, яка виявляється в тому, що когось щось стосується. Це означає, що кожна дія передбачає: 1) суб’єкта (джерело) стосунків; 2) об’єкта, кого це стосується; 3) зміст, тобто що саме стосується. Отже, поняття «стосунки» можна трактувати як процес дії, що розгортається на рівні свідомості, у якій є реальні та ідеальні форми.

Але поняття «відносини» у психолого-педагогічній літературі чітко й повно не визначено. Утвердилися два трактування цього терміна. Перше – це фіксація об’єктивного зв’язку людини й предмета або одного індивіда з іншим. Друге розглядає відносини як суб’єктну позицію щодо певних об’єктів. Тут наголошено на усвідомленні та переживанні особистістю власних об’єктивних відносин. Тобто, у першому випадку звертають увагу на реальні зв’язки, у другому – на психологічні зв’язки. Для позначення зв’язків другого типу використовують поняття «ставлення» як видове щодо категорії «відносини».

У психології стосунки між людьми досліджуються здебільшого у трьох контекстах: 1. Пізнавальні стосунки характеризують іншу людину як предмет пізнання. У цьому контексті інша людина є предметом сприймання, розуміння чи пізнання. У багатьох дослідженнях з’ясовувалося, як за зовнішніми атрибутами іншого (одяг, жести, вираз обличчя) суб’єкт складає уявлення про його внутрішні якості – морально-етичні та особистісні (рішучість, охайність, справедливість), соціальне становище, емоційність. На основі інтерпретації зовнішніх характеристик формується образ іншої людини. Пізнання якостей та властивостей людини, на думку О. Бодальова, є засадою міжособистісного пізнання й розуміння.

2. Емоційні стосунки означають, що інша людина розглядається як предмет симпатії. Прихильність однієї людини до іншої залежить від властивостей об’єкта взаємодії, співвідношення притаманних йому якостей, від етапу розвитку стосунків та інших детермінант. Якості об’єкта чи суб’єкта розуміють як зовнішні характеристики (привабливість, товариськість тощо) або соціально-рольові (професія, статус, освіта).

3. Практичні стосунки є предметом впливу однієї людини на іншу. Так, О. Ковальов виділяє три моделі впливу однієї людини на іншу: 1) об’єктивна (імперативна); 2) суб’єктна (маніпулятивна); 3) суб’єкт-суб’єктна (діалогічна, або розвивальна).

Від поняття відносини потрібно відрізняти поняття взаємовідносини (взаємини). Взаємини з іншими людьми є специфічною лише для людини як суб’єкта практики властивістю. Взаємовідносини обов’язково передбачають взаємне ставлення людини до людини.

«Взаємовідносини» – це специфічний вид ставлення людини до людини, в якому є можливість безпосереднього (або опосередкованого технічними засобами) одночасного або відкладеного відповідного власного ставлення..

Із поняттям взаємини тісно пов’язане поняття спілкування.

Міжособистісні взаємини – суб’єктивні зв’язки і відносини між людьми, які виникають за умов спільного проживання або виконання сумісної діяльності. В процесі їх становлення і розвитку формується система міжособистісних установок, орієнтацій, соціальних сподівань, які залежать від рівня розвитку соціальної групи, згуртованості її членів і змісту виконуваної ними діяльності. Чим вищий рівень розвитку групи, тим складнішою і більш ієрархізованою стає структура взаємин міжособистісних. Оптимальним для розвитку взаємин міжособистісних є умови у згуртованому колективі.

Увага до питань формування культури міжособистісних взаємин підлітків об’єктивно зумовлена впливом їх на стиль спілкування, на моральний мікроклімат у шкільних колективах, на громадську активність, самопочуття. Міжособистісні взаємини є одним із засобів самоствердження підлітка і зумовлені суб’єктивною потребою у спілкуванні та її задоволенням. На думку М. Обозова, Я. Коломинського, міжособистісні взаємини виникають і формуються у взаємодії, спільній діяльності, спілкуванні. Дослідження вітчизняних педагогів і психологів (Л. Божович, Д. Ельконін, Л. Орбан, ін.) свідчать, що найбільш значимим і домінуючим для підлітків є спілкування, особливо з ровесниками. Стосунки з товаришами перебувають у центрі життя підлітка, багато в чому визначаючи решту аспектів його поведінки та діяльності.

Специфіка міжособистісних взаємин полягає в тому, що вони мають довільний, вибірковий характер, виникають і розвиваються здебільшого спонтанно, здатні накладати відбиток на всі інші взаємини. Характерною особливістю таких взаємин є яскраво виявлена емоційність. У зв’язку з цим, партнерам, які контактують між собою, варто звертати увагу на знак спрямованості означених взаємин. Оскільки діяльність людини широка, то природно, що виникають різні за спрямованістю взаємини. Так, А.Єршов, виділяє сім варіантів взаємин: 1) взаємно байдужі: індивід сприймається не як особистість, індивідуальність, а лише як носій певних функцій, засіб досягнення певної мети; 2) взаємно суперечливі: взаємини нестійкі, спільна діяльність неефективна, дається взнаки зовнішній вплив; наслідком таких взаємин є неорганізованість партнерів; 3) однобічно суперечливо-негативні: одна людина ставиться до іншої упереджено, а та, зі свого боку, – негативно до неї; виникає платформа для міжособистісного конфлікту; 4) однобічно суперечливо-позитивні: одна людина суперечливо ставиться до іншої через невизначеність і нестійкість у їхніх взаєминах або через обмеженість у виборі форм взаємодії; 5) однобічно позитивно-негативні: нестійкі асиметричні взаємини, симпатії та антипатії, різні варіанти цінностей, уявлень про налагоджування взаємодії; 6) взаємно негативні: переважають міжособистісні конфлікти, що характеризуються підвищеною емоційністю та афективними виявами; 7) взаємно позитивні: суб’єкт-суб’єктні взаємини, які репрезентують спільні прагнення в досягненні взаємоприйнятних або узгоджених цілей і цінностей, забезпечують продуктивний обмін за умови позитивних емоцій.

Історичний аналіз стану розробленості проблеми у вітчизняній і зарубіжній педагогічній науці (Д. Беллерс, Г. Ващенко, Б. Грінченко, О. Духнович, К. Єльницький, В. Зеньківський, Я. Коменський, А. Макаренко, І. Огієнко, Ф. Рабле, Ж.-Ж. Руссо, К. Салютаті, Ф. Скорина, Є. Славинецький, В. Сухомлинський, С. Френе) засвідчив, що зміст і характер культури взаємин, методи її виховання визначалися особливостями суспільно-політичного устрою суспільства, а також рівнем його соціально-економічного розвитку. Попри те, у вченні про культуру людських взаємин ми визначили спільну основу, до якої кожен новий період історії вносив певні риси, доповнював чи дещо видозмінював специфічними поглядами, новими ідеями: гуманний характер взаємин, повага до людини, дотримання у взаєминах християнських цінностей.

Отже, культура міжособистісних взаємин поєднує у собі певний комплекс загальнокультурних знань, ідей, поглядів, ціннісних уявлень, умінь і навичок, здатність до прогнозування ситуацій, саморегуляцію дій, культуру спілкування, мовлення і поведінки.

Можна стверджувати, що культура міжособистісних взаємин є інтегральною якістю, що репрезентується сукупністю моральних знань, емоційних переживань, моральних потреб і способів поведінкових дій, засадами яких виступають гуманістичні норми, принципи та ідеали. Культура міжособистісних взаємин корелюється зі здатністю і бажанням особистості переживати моральні почуття, емоційно реагувати на гуманні взаємини, обурюватися, коли принижується людська гідність, радіти успіхам інших людей.

Передумовою й умовою виховання культури міжособистісних взаємин є розвиток в особистості моральних потреб співчувати, турбуватися про іншу людину й допомагати їй, поважати тих, хто поруч. Особистісне середовище, світ речей та умови життєдіяльності – головні чинники, що закріплюють моральні потреби у свідомості та визначають через взаємини характер і напрям взаємодії індивіда з іншими людьми. Для особистості дійсність починається з її потреб. Вони є змістом культури міжособистісних взаємин і їх активним суб’єктом.

У цьому разі відбувається процес вироблення гармонійних співвідношень емоційності, мислення й поведінки. За вищої загальної й особливо гуманістичної культури переважають почуття вищого порядку. Егоцентричні емоції замінюються альтруїстичними мотивами, гуманістичними настановленнями поведінки. Надійним механізмом усвідомлення і виховання культури міжособистісних взаємин стає здатність співпереживати і співчувати один одному.

Отже, культура міжособистісних взаємин – це інтегральна якість, що розвивається під час взаємин людини з людиною, у процесі навчання, освіти, виховання, а також самонавчання та самовиховання і містить сукупність моральних знань, емоційно-психологічних умінь та навичок, моральних потреб і поведінкових дій, засадою яких є гуманістичні норми, принципи та ідеали.

Показником культури міжособистісних взаємин є здатність і бажання особистості переживати моральні почуття, емоційно реагувати на гуманні взаємини, обурюватися, якщо принижується людська гідність, співчувати й радіти успіхам інших людей.

У культурі міжособистісних взаємин тісно поєднуються культура поведінки та культура спілкування. Культура поведінки – це дотримання основних вимог і правил людського співжиття, правил етикету, культури зовнішнього вигляду, наявність гарних манер, уміння раціонально організовувати житло, правильно поводитися в побуті. Вона виявляється в єдності зовнішніх чинників, що регулюють діяльність і поведінку індивідів, та внутрішніх – індивідуальних можливостей особистості. Формування культури поведінки потребує чіткого усвідомлення змісту та засобів засвоєння дитиною певних знань, умінь і навичок моральної поведінки, що досягається виконанням відповідних дій, які автоматизуються завдяки постійним управлянням у виконанні вимог, усвідомленні необхідності дотримання морально-етичних норм життя. Важливою складовою культури поведінки є культура мовлення – володіння нормами усної і писемної літературної мови (правила вимови, граматики, уживання слів тощо), а також уміння користуватися виразними мовними засобами в різних умовах спілкування. Головним у вихованні культури міжособистісних взаємин є культура спілкування. Культура спілкування має два основні компоненти – моральний і психологічний. Моральний компонент – єдність моральної свідомості та відповідної поведінки – розкривається в діях і вчинках, що здійснюються людьми згідно з їхніми потребами, інтересами, ідеалами, життєвими цілями, стимулює створення системи моральних цінностей та їх ієрархію. У процесі спілкування явно чи приховано виявляються моральні якості людей, відбувається обмін моральними цінностями між його учасниками. Психологічний компонент культури спілкування складають психологічні знання, уміння розпізнавати психологію співрозмовників, адекватно емоційно реагувати на їхні дії та поведінку, обирати загальноприйняті способи і засоби спілкування відповідно до індивідуальних особливостей людини. Для культури спілкування характерна нормативність, яка визначає правила спілкування в тому чи іншому суспільстві, соціальній групі, зокрема сім’ї, які детермінуються станом розвитку суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, узгоджуючись водночас із загальнолюдськими культурними цінностями. Тобто культуру спілкування розуміємо як суму знань про норми і правила спілкування та ступінь оволодіння вміннями та навичками спілкування, створеними й прийнятими в конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку. Засадою культури спілкування є гуманне ставлення людей одне до одного, а її нормами – ввічливість, дотримання умовних і загальноприйнятих способів виявлення доброго ставлення, форми звертання, вираження вдячності, правила поведінки тощо. До складових культури спілкування також відносять тактовність, уміння пройнятися почуттями і настроями тих, хто поруч, поставити себе на їхнє місце, уявити можливі наслідки власних учинків.

Підсумовуючи зазначимо, що для культури міжособистісних взаємин характерна діалектична єдність зовнішньої та внутрішньої зумовленості формування й розвитку особистості. Знання системи взаємин особистості зі світом, зокрема міжособистісних взаємин у сім’ї та умов їх налагоджування, дає змогу цілеспрямовано керувати процесами духовного, культурного, морального розвитку особистості, практично впроваджувати зміст, форми і методи виховання культури міжособистісних взаємин. Виховання культури взаємин батьків і дітей підліткового віку передбачає злагоджену системну діяльність сім’ї та школи щодо створення оптимальних умов для задоволення потреби школярів у самореалізації, самоствердженні у взаєминах з іншими.

Нове про педагогіку:

Теоретичні основи вивчення диференціальних рівнянь
Навчальна програма вивчення курсу «Диференціальні рівняння» для студентів фізико-математичного факультету вищих навчальних педагогічних закладів I. Загальні відомості Дисципліна «Диференціальні рівня ...

Методи дослідної роботи по формуванню у молодших школярів математичних знань в процесі дидактичної гри
У зв'язку з переходом до навчання в школі дітей з шести років особливий інтерес уявляє питання про методи навчання, зокрема такого методу, як дидактична гра. «Основні вимоги до організації і методики ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.ipedahohika.com